Під час останнього  реабілітаційного збору до нас завітали іспанські журналісти. Вони поспілкувалися з ветеранами та командою й висвітлили їхні історії у статті для іспанського видання La Vanguardia.

Нижче наводимо переклад цієї статті українською мовою.
(Оригінал статті ви можете прочитати за посиланням: https://www.lavanguardia.com/internacional/20260805/11608117/socialista-sayed-vence-establishment-democrata-primarias-senado-michigan.html

Коли війна забирає зір
Алізе Ламбен. Львівська область, Україна.

Сергій і Олександр метушаться біля плити
Сергій та Олександр метушаться біля плити. Дві інструкторки уважно стежать за кожним їхнім рухом, допомагають розпізнавати продукты лише на дотик, знаходити потрібне кухонне приладдя та попереджають, якщо каструля ще гаряча. Сергій і Олександр — ветерани війни, які втратили зір на фронті.

У долині Карпат, на заході України, п’ятеро незрячих ветеранів війни беруть участь у навчально-реабілітаційному таборі, покликаному допомогти їм повернути самостійність, яку забрала війна, що спустошує Україну від початку російського вторгнення 24 лютого 2022 року. Програму очолює Олеся Перепеченко, президентка ГС «Сучасний погляд». Її команда прагне підтримати ветеранів із найперших днів — ще від моменту, коли вони потрапляють до лікарні. «Якщо чекати, поки вони повернуться додому, — каже пані Олеся, — багато хто зрештою відмовляється від будь-якої допомоги. Треба бути поруч, щойно вони починають усвідомлювати, що їхнє життя змінилося назавжди».

«Ми опитали майже двісті незрячих ветеранів, і майже 90 % відповіли однаково: втратити зір — це наче померти», — розповідає пані Олеся. На її футболці написано гасло організації: «Життя після війни має тривати».

Ціна служіння країні
Невдовзі Сергій уже займається з гантелями у спортивній залі центру. Як і багато інших ветеранів, які беруть участь у програмі, він має й інші тяжкі наслідки війни. «Ми опинилися під обстрілом. Сховалися в будинку, але почався мінометний вогонь. Там мене й поранили», — розповідає Сергій, показуючи на лівий бік свого черепа, де залишилися тяжкі ушкодження. «Частину черепа замінила пластина, але там досі є отвір, — продовжує він. — Лікарі вважають, що я міг би частково відновити зір після реконструкції черепа, але лікарню в Харкові, де проводили таку операцію, було зруйновано внаслідок бомбардування».

Під час свого першого перебування в центрі, у березні, він навчився ходити з білою тростиною. Це стало для нього справжнім полегшенням, адже до того він повністю залежав від дружини та сина. «Усього за кілька днів я вже міг самостійно ходити до їдальні, басейну та спортзалу», — каже Сергій.

Протягом усього тренування фізіотерапевтка Яна уважно стежить за кожним його рухом. Мати й дружина ветерана, вона добре знає невидимі рани, які залишає війна. Для неї підтримка цих військових — це спосіб служити своїй країні. «Я теж хочу зробити свій внесок у перемогу України. Якщо ми сьогодні ще тут і наші діти мають майбутнє, то лише завдяки їм».

«Усе одразу стало чорним»
Владислав, незрячий від народження, навчає ветеранів користуватися комп’ютером і мобільним телефоном за допомогою програм екранного озвучення із синтетичним голосом. «Дехто приходить до мене й каже: “Нарешті я зміг сам подзвонити мамі”. Деякі навіть знаходять роботу. Кожен маленький крок уперед — це перемога».

Серед його учнів — Олександр, який разом із Сергієм відвідує заняття з кулінарії. У квітні 2025 року на Донбасі Олександр командував броньованою машиною, коли перед нею вибухнув дрон. «Усе одразу стало чорним». Поранений у ноги, руку та очі, він був евакуйований до лікарні. Лікарям довелося видалити одне око — воно було надто сильно пошкоджене, щоб його врятувати. Друге залишили, але бачити ним він теж не може. «Коли йдеш на фронт, уявляєш, що можеш втратити ногу чи руку. Але ніколи не думаєш, що можеш осліпнути. Протез може замінити кінцівку, але ніщо не поверне тобі зір».

Олександр одружений і має двох дітей. Уся його родина родом із Волновахи на Донбасі, але нині їхнє місто перебуває під російською окупацією. Під час перебування в центрі поруч із ним його дружина Ірина. «Він заново вчиться всього, немов дитина, — каже вона. — Якби я все робила за нього, він ніколи не навчився б справлятися сам».

На думку пані Олесі, підтримка родини має вирішальне значення. «Дуже часто перше прохання ветеранів звучить однаково: “Навчіть мою дружину, як правильно мені допомагати”. Саме тому ми також навчаємо родини допомагати, не перетворюючи турботу на надмірну опіку. Достатньо пересунути стілець чи покласти якусь річ в інше місце, не попередивши про це, — і це вже може спричинити напруження».

Олександр та Ірина
Олександр сидить поруч з Іриною. На ньому темні окуляри, в руці — біла тростина. «Зрештою, найважче в усьому цьому — не навчитися ходити з тростиною. Найважче — знати, що я більше ніколи не побачу своєї дружини. Не побачу, як ростуть мої діти».