Незламна - цикл мотиваційних статей

Життя – це немов книга з безліччю сторінок, які не можна переписати або відредагувати. Але як подолати випробування долі і не зламатися, а навпаки перетворити їх на джерело сили та натхнення? Та як побороти страх, коли ти просто жінка, звичайна жінка, яка живе, мріє, будує плани на майбутнє? Не дарма в народі кажуть: долі й конем не об'їдеш. Лариса Шаповал поділилась своїм досвідом про те, як не зламалася, коли довелося відкривати світ для себе заново – світ незрячих. В одну мить все поглинула темрява. Тож давайте знайомитись:

— Мене звати Лариса Шаповал. Я народилась, живу і працюю в місті Кривий Ріг.

— Пані Ларисо, розкажіть про своє дитинство? Який спогад є для вас найяскравішим?

Я згадую Новий рік. Це моє улюблене свято. Щоправда в дитинстві воно здавалось іншим ніж зараз.

— Чим ви захоплювались в дитячі роки?

В мене було багато захоплень. Одного разу в школі проходив концерт і мені сподобалось, як танцювали старшокласники. У них був дуже гарний танець. Після того я почала ходити на шейпінг (англ. shaping)— вид ритмічної гімнастики, спрямованої на оздоровлення організму та досягнення гармонійно розвинених форм тіла в поєднанні з високим рівнем рухової підготовленості. Я завжди вигравала в різних  конкурсах і була в захваті від того, що в мене це добре виходить. До 9 класу вчителька музики була нашою класною керівничкою. Ми часто співали,  танцювали і ставили різні театральні сценки, тому вчитись в школі було цікаво і круто.

— Так, у вас було так багато захоплень. А ким ви мріяли стати?

Спочатку я мріяла стати хірургом, згодом зрозуміла, що це не моє. Потім я хотіла бути бухгалтером. Але на жаль в мене не вийшло вступити на бухгалтера і щоб не втрачати цілий рік, я пішла вчитися на швачку. Відразу почала працювати і далі навчатись вже не було бажання.

— Пані Ларисо, про що ви мрієте зараз?

Я втратила зір в 31 рік. Коли я бачила, в мене були зовсім інші мрії та думки. я ніколи не замислювалась над тим, що потрібно кудись помандрувати, подивитись на цікаві місця. Спершу було навчання, потім робота, сім’я тому, що я вийшла заміж у 19, а у 20 років народила сина. А тепер я мрію подорожувати, хочу поїздити по Україні, побачити інші міста, хоч робити це вже на багато складніше, ніж було б раніше. А ще хочу доносити до суспільства те, що серед нас є люди з інвалідністю, пояснювати, як потрібно себе поводити з такими людьми. Хочеться щоб вони сприймали нас, як рівних.

— Коли ви бачили, як ви реагували на людей з інвалідністю?

Чесно скажу, я не пам’ятаю, можливо просто не звертала увагу.

— Як ви думаєте зараз оточуючі також не звертають увагу на людей з інвалідністю?

Не знаю, як щодо інших, але коли я іду, мене помічають всі, тому я завжди наголошую: людям з інвалідністю треба виходити до суспільства і заявляти про себе.

— Коли ви зрозуміли, що потрібно розповідати про себе? Що допомогло вам це усвідомити?

Я дуже довго до цього йшла. Оскільки втратила зір в дорослому віці, в мене був тяжкий період адаптації та боротьби з собою. Я дуже хочу подякувати своїм рідним: мамі, вона завжди була зі мною і підтримувала мене, синові, який своїми діями, своїми словами поставив мене на ноги.  Найтяжче мені було взяти білу тростину, це для мене було не прийнятним, було соромно ходити з нею. На перших етапах я ніколи не виходила нікуди без супроводу. Згодом, коли я вже прийняла те, що я незряча і змирилась з цим, та пішла працювати, але на роботу мене завжди хтось супроводжував.

Пізніше,  я поїхала на реабілітацію. Тільки там я зрозуміла, що біла тростина – це не просто засіб для орієнтування, а це моя безпека, моя самостійність. Я усвідомила, що люди, зважають на білу тростину, бо тоді вони бачать, що йде людина з порушеннями зору і в мене з’являються певні права. Відтоді я почала ходити з тростиною. Чому я повинна від когось залежати? Дуже вдячна за це тифлопедагогині Олесі Миколаївні, до якої я потрапила на реабілітацію. Звісно, я довго боролась зі своїми рідними, адже вони хвилювались, як ти незряча  сама ходитимеш. Одного дня, вони прокинулись, а мене нема. Мені кудись потрібно було піти і я вирішила, що не буду нікого просити, просто вдягнулась, взяла тростину і вийшла з дому. Звичайно, було важко і страшно та я йшла і не зупинялась. Адже Життя триває.

Про причину втрати зору Ларисі Шаповал досі боляче згадувати, піссля цього в її житті все стало іншим… Рідні допомогли пані Ларисі не зламатись і не втратити силу духу. Вона продовжує свою мандрівку лабіринтами життя, а супроводжує жінку всюди біла тростина. Тростина дає їй можливість йти сміливо і впевнено.

— Тепер для того, щоб вийти з дому я себе налаштовую, мотивую, підбадьорюю і тоді тільки йду! Навколо люди почали зі мною контактувати, підходити, ставити різні питання на кшталт:

• а що трапилось?

• а хто вас випустив одну?

Це зараз, я посміхаюсь, якщо чую такі запитання, а раніше  не знала, що відповісти і як правильно відмовитись від стороньої допомоги. Тоді я ще раз усвідомила те, що треба виходити, щоб люди бачили, що ми можемо бути самостійними. Бувають, звісно моменти, коли допомога сторонніх справді потрібна, особливо в незнайомих місцях.

— Розкажіть детальніше про свою першу реабілітацію?

Це якраз була реабілітація з Олесею Миколаївною. Я там познайомилась з таким видом спорту, як скандинавська ходьба. Завдяки заняттям зі скандинавської ходьби, я могла просто самостійно йти, адже коли люди йдуть попереду, ти їх чуєш і рухаєшся за ними. Це дуже класні відчуття, бо я йшла, не так, як незряча людина з тростиною, а просто сама – швидко і впевнено.

— Пані Ларисо, чим ви займаєтесь тепер? Де працюєте?

Я працюю на Криворізькому залізорудному комбінаті. В серпні КУЛЬТУРНО-ГРОМАДСЬКИЙ ЦЕНТР ШELTER+ планує зробити тиждень знайомства з театральними техніками. Я студентка школи театру пригноблених [театральна методика, заснована в Бразилії Аугусто Боалем у XX столітті, щоб створити безпечний простір для участі кожного у творчому процесі, в обговоренні та вирішенні соціально-економічних проблем] від громадської організації театр змін. Наша організація хоче провести  майстерню з форум-театру[одна з технік театру пригноблених] і ми працюємо над цим проєктом.

— Пригадайте, як ви познайомились з ГО «Театр змін?»

Це було у 2020 році. Я брала участь в проєкті «Активні громадяни», який проводила ГО «Школа рівних можливостей». Під час навчання я дізналась про форум-театр, що мене дуже зацікавило. Я почала шукати інформацію і натрапила на ГО «Театр змін», що практикувала форум-театр в Україні. Я активно стежила за її діяльністю і побачила, що спільнота джокерок [Джокер – людина, яка є посередником між  актором і глядачем] оголосила набір в школу Театру пригноблених.

Я вагалась, бо не знала як вони відреагують на тотально незрячу учасницю, проте вирішила спробувати. Спершу в мене виникли труднощі з відеопрезентацією під час заповнення заявки і я подумала, значить це не моє. Але бажання навчатись не давало спокою і я написала організаторам про цю проблему. Вони вже знали про  те, що я незряча, адже нераз я намагалась потрапити на їхні онлайн читання і організатори пішли мені на зустріч. Тож, тепер я студентка школи від ГО «Театр змін».

— Також Лариса Шаповал бере участь в освітньому проєкті для людей з інвалідністю «Прагнучи більшого» від міжнародного Благодійного Фонду Help Us Help UA. Розкажіть, як  ви проводите вільний час?

У вільний час я люблю готувати, гуляти в парках, зустрічатись з друзями та читати книжки. Мій улюблений жанр детектив.

— Яка ваша улюблена книга?

«ДРУГЕ ЖИТТЯ УВЕ» Фредрік Бакман. Я перечитувала її багато разів, вона справді дуже класна.

— Улюблена страва?

«Лазанья». Я  обожнюю її.

— Соцмережа, або месенджер, який ви відвідуєте найчастіше?

Фейсбук і телеграм

— Три слова які найкраще вас описують?

Жвава, радісна, позитивна.

— Що ви хотіли б порадити, чи побажати людям з інвалідністю?

Я хочу побажати, щоб поруч з ними були якщо не рідні то хоча б друзі, які підтримали б їх під час перших кроків, бо підтримка важлива та  не втрачати силу духу: підійматись, пробувати, набивати свої гулі, бо без цього ніяк і ніколи не здаватись.

Адже інвалідність – це не вирок, достатньо лише мати бажання жити.

Цими словами Лариса Шаповал завершила нашу розмову. Я дуже вдячна їй за відвертість, сміливість і оптимізм. Власним прикладом вона показує, що людина з інвалідністю може бути активною, творчою і корисною для суспільства. Головне ніколи не ставити під сумнів, що ти зможеш! Ти зможеш, адже ти незламна українська жінка!

Авторка Таміла Коваль

«НЕЗЛАМНА» – цикл статей про українських жінок та дівчат, що мотивують, захоплюють та надихають!

Ця ініціатива впроваджується в рамках проєкту «Сприяння правам жінок та дівчат з інвалідністю шляхом посилення їх участі та лідерства в громадах», який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги / WPHF.

 

Про Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF)

Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, — це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 500 місцевих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 28 країнах світу, які постраждали від кризи.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.