Незламна - цикл мотиваційних статей

Коли Тамарі було 13, її мати поїхала працювати в іншу країну. З того часу і почалося її самостійне життя у селі Черкаської області. Брати залишилися на заході України. Поруч ¬¬¬– лише сусідка, мамина подруга.
З дитинства дівчина має глибоке порушення зору і є майже незрячою. На виклики й проблеми, пов’язані з інвалідністю, вона реагує по-різному, але ніколи від них не відвертається – труднощі її радше мотивують, ніж лякають.

Тамара закінчила педагогічний університет ім. Драгоманова, де здобула фах офтальмопедагога.
«У роботі з незрячими учнями моє порушення зору є перевагою. Я розумію із власного досвіду, які навички потрібні незрячим у навчанні, роботі чи побуті. На своєму прикладі я можу довести, що незрячі здатні самостійно готувати, прибирати, навчатися й працювати, а головне, я можу показати, як саме виконувати ту чи іншу роботу» – вважає Тамара.

Ще під час навчання у школі для незрячих дівчина зауважила, як мало часу приділяється засвоєнню основних навичок і вмінь, необхідних незрячим. Нічим не могли зарадити і її батьки – вони не розуміли, як правильно навчити незрячу дитину робити звичайну хатню роботу. Тамара не могла із цим змиритися.
«Тоді й подумала: а чому б не спробувати самій навчитися готувати незрячих дітей до школи, допомагати їм у засвоєнні матеріалу?» -- згадує вона.

Майже одразу Тамара стикнулася і з темним боком свого фаху – пошук постійної роботи став для неї чи не найбільшим життєвим викликом. Десятки співбесід, десятки відмов, після яких вона почувалася все невпевненішою в собі. Відмовляли, звичайно, з добрими намірами, зі «співчуттям»:
«Коли намагалася влаштуватися у дитячий садок, мені наголошували, якою величезною відповідальністю є робота з дітьми» – згадує Тамара.
«Запитували, як я впораюся з купою паперової роботи?»
«Я можу заповнювати журнали в електронному вигляді.»
«Що Ви, не можна! В нас усе має бути лише від руки!»
«Коли вже майже опустила руки, з’явився невеликий підробіток – зараз працюю помічником-консультантом у крамниці органічної косметики.
Це мотивує мене – я розумію, що хоч чимось стаю в нагоді!»–відзначає дівчина.

Трохи згодом Тамара познайомилася з християнською місією «Служіння незрячим», а також долучилася до роботи громадської спілки «Сучасний погляд». Обидві організації, зокрема, проводять різноманітні заходи з елементами реабілітації для людей із порушеннями зору. Саме в їхніх проєктах Тамара найбільше застосовує набуті знання й досвід і відчуває себе корисною.
Вона бере участь в організаційній частині, виявляючи лідерські здібності а також проводить культурно-масові заходи: веселі конкурси, талант-шоу, концерти, ігри. До розваг дівчина ставиться серйозно: все має бути продуманим і систематизованим.

Коли в одному з таборів Тамарі запропонували проводити спортивні заняття з фітболами, сумніви прийшли одразу. Чи знайде контакт із учнями? Чи зможе перевірити техніку виконання вправ?
Як завжди поруч виявилися ті, хто напевно знає, чому нічого не вийде. «У тебе немає спортивної освіти, ти ж муситимеш буквально мацати руками учнів!» – пригадує вона слова подруги.
Але чула Тамара і слова підтримки від досвідчених тренерок, які не дали їй зневіритися. Тому перед табором передивилася купу відео на Ютюбі, склала план і стала до роботи.
Незадоволені на її заняттях були лише одним – замало часу!

Саме на одному зі спортивно-реабілітаційних таборів «Сучасного погляду» Тамару й застала повномасштабна війна.
«Табір проходив у Львівській області. 23-го лютого нам оголосили, що збір закривається. Я була жахливо шокована, бо не вірила у численні прогнози вторгнення! Не уявляла, що маю робити далі – при собі мала лише мінімум речей, трохи грошей і закордонний паспорт. Все інше залишилося вдома, у Києві» – згадує дівчина.
Спершу Тамара зателефонувала рідним братам, які живуть на заході України. Так, їхні стосунки складалися не надто добре, але вона сподівалася, що війна все змінить.
«Сказала, що я недалеко і хотіла би до них приїхати на деякий час. Але вони відмовили мені. Мовляв, ти сама винна, що потрапила в таку халепу – не було чого їздити» – пригадує Тамара. Та це було лише першим ударом!

Врешті, дівчина вирішила поїхати до друга у Кам’янець-Подільський. Там її застала наступна жахлива новина – її друзі потрапили в окупацію, а зв’язок із ними втрачено.

У Кам’янці було відносно безпечно й тихо, але для Тамари три тижні у цьому місті були жахливими, сповненими переживань і страху. Найважчим було те, що вона нічого не могла змінити. Лише молитви й щира віра у ліпше допомагали давати собі з цим раду.
«Я просто рвалася додому, почувалася пригніченою! Боялася, що можу втратити своїх знайомих. У Києві залишилася моя подруга з похресником, які стали мені ріднішими за багатьох родичів. Мені дуже хотілося бути з ними поруч! Просто аби впевнитися, що з ними все гаразд. Я розумію, що поїхавши до Києва ризикувала би своїм життям, але зупиняло мене лише те, що в перші тижні вторгнення до Києва не їздили потяги» – каже дівчина.

Коли Тамара повернулася до Києва, їй стало значно спокійніше. Так, у тривогах і прильотах приємного мало, але головне, що рідні й близькі поруч!

А ще Тамара дуже любить подорожувати. Її простіше зустріти не вдома, а в потязі чи на черговому реабілітаційному зборі.

У різний спосіб я запитував, що її мотивує найбільше, що не дає зламатися й опустити руки. Відповідь була неочевидною:
«Моя самостійність є моїм найбільшим мотиватором. Я фактично сама росла, мені ніхто не допомагав вступити й закінчити університет, знайти підробіток.
Колись я порівнювала себе з іншими людьми, мовляв, «от у них вийшло, а в мене навряд чи вийде». Але зараз я це переглянула: якщо вийшло в них, вийде і в мене


Автор Денис Іванченко.

«НЕЗЛАМНА» – цикл статей про українських жінок та дівчат, що мотивують, захоплюють та надихають!

Ця ініціатива впроваджується в рамках проєкту «Сприяння правам жінок та дівчат з інвалідністю шляхом посилення їх участі та лідерства в громадах», який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги / WPHF.
Про Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF).
Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, – це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 500 місцевих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 28 країнах світу, які постраждали від кризи.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.