"Побажаю людям, які незрячі, — нехай тримаються, не падають духом, не нервуються, не психують. Треба змиритися, треба мати віру в Бога, у родину та в наші ЗСУ."

Ця цитата з анкети одного з військовослужбовців стала епіграфом до важливого дослідження, яке має визначити нові пріоритети держави у підтримці захисників, що втратили зір.

Громадська спілка «Сучасний погляд» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» оприлюднила Аналітичний звіт «Оцінка потреб ветеранів та військовослужбовців із втратою зору» https://gssp.org.ua/metodychni-materialy/analitychnyi-zvit .
Цей документ, підготовлений Іриною Момот, Олесею Перепеченко та Аллою Соцькою, містить не просто статистику, а чітку дорожню карту для системних реформ.

I. Констатація масштабу проблеми та її гостроти

Дослідження показало, що проблема є гострою та загальнонаціональною: респонденти мешкають у 21 області України та в місті Києві.
Особливо трагічним фактом є те, що четверо респондентів померли до підготовки звіту. Автори підкреслюють:

"Зволікання призводить до непоправного!"

Цей факт, поряд із тим, що 104 опитаних вважають свою травму "дуже важкою", свідчить про нагальну потребу оперативно вирішувати проблеми на законодавчому та практичному рівнях.

"Прохання і рекомендація — навести лад і порядок у селищних, сільських радах, у соціальних захистах малих населених пунктів."
— Цитата з анкети

II. Медична допомога: шлях через госпіталі

Шлях військових, які втратили зір, починається з госпіталів — ланцюга медичних закладів по всій країні.
Хоча 120 респондентів зазначили про "дуже добре ставлення" медичного персоналу, а дехто отримав моральну підтримку від волонтерів, значна частина досвіду залишається травматичною.

Виявлені бар’єри та прогалини в медичних закладах:

Відсутність орієнтирів та доступності:

"Відчуття таке, ніби ти перший. Немає орієнтирів. Складні маршрути по лікарні. Далеко все розташовано."

Випадки недбалого ставлення:
59 респондентів повідомили про випадки недбалого чи грубого ставлення з боку окремого персоналу.

"У лікарні санітарки, коли прибирали, завжди пересували моє взуття в інше місце. Потім я не міг його знайти... Це дуже злило. Не можна чіпати речей тих, хто не бачить."

"У Києві забирали кнопку виклику медсестри вночі, щоб не викликав по потребі."

Інформаційний вакуум:
51 респонденту не було надано повної інформації про можливості лікування та реабілітації.

"Бракувало маршруту пацієнта і доступності до реабілітації."

III. Реабілітація: необхідність раннього втручання

Реабілітація — ключовий етап повернення до життя, але вона часто настає із запізненням.
70 ветеранів пройшли її лише через 3–6 місяців, а 61 — через рік і більше після травми.
Травмовані наполягають, що реабілітація потрібна на найбільш ранніх етапах.

"Мій реабілітаційний центр — це моя дружина."
— Цитата з анкети

Потреба в комплексній допомозі є колосальною: 105 респондентів наголосили на необхідності всіх видів реабілітації.
Ключовим викликом залишається те, що інформація надходить переважно від волонтерів та громадських організацій, а не від державних установ, що свідчить про системну необізнаність ветеранів.

IV. Критична потреба: інститут координатора підтримки

Найбільш системну потребу дослідження виявило у питанні координатора підтримки.
177 респондентів назвали це питання вкрай важливим, решта — важливим.

"Координатор — це людина, яка має бути закріплена за кожним пораненим бійцем, який потрапляє в шпиталь.
Вона повинна прийти і сказати: ви маєте право на те і те, вам потрібні такі документи..."
— Цитата з анкети

Цю ідею підтримали й члени родин, які також гостро потребують психологічної та навчальної підтримки.

V. Життя після: працевлаштування та адаптація

Самостійне життя та працевлаштування залишаються найвищими бар’єрами.
Лише 43 ветерани працюють, але 123 висловили бажання працевлаштуватися.
Головними перешкодами вони назвали бар’єрність середовища, відсутність підтримки та дискримінацію.

Ветерани прагнуть бути корисними. Найбільш затребувані ними майбутні професії — масажист, психолог, юрист і фахівець цифрових професій.
Це підтверджує, що їм потрібна не жалість, а можливість реалізації — адаптація робочих місць і підтримка самозайнятості.

  Висновки та рекомендації: дорожня карта для змін

Результати звіту — це дорожня карта для негайних дій.
Ветеранська спільнота вимагає, щоб їх почули і побачили.

"Потрібно, щоб почули й ПОБАЧИЛИ людей із порушеннями зору."
— Цитата з анкети

Ключові рекомендації звіту:

●    Започаткувати професію координатора в медичних закладах для осіб, які втратили або втрачають зір;
●    Забезпечити транспортну, архітектурну та інформаційну доступність для незрячих;
●    Посилити інформування ветеранів про їхні права та можливості реабілітації через лікарів і соціальні служби;
●    Створити умови для самозайнятості та адаптувати робочі місця;
●    Надати психологічну, інформаційну та юридичну підтримку сім’ям ветеранів.

Від того, наскільки швидко та якісно буде реалізовано ці рекомендації, залежить не лише життя тих, хто втратив зір, а й довіра захисників до своєї держави.